UA
EN

Культурний форум «ДонКульт» у Києві
Візуальна програма

Київ | 28.10.2014-11.11.2014

Від самого першого «ДонКульту» у нас так повелося, що головна виставка задає загальний тон і вибудовує центральний наратив всього форуму. Тож нижче ми наводимо повний текст кураторського наративу, який демонструє ключові лінії форуму.

Над першою виставкою працювали куратори Оксана Баршинова й Дмитро Голець, які досі є частиною нашої команди і курують усі центральні виставки — в співпраці з кураторами тих міст, що себе представляють.

Експозиція центральної виставки «ДонКульту» складалася з близько 200 творів живопису, графіки та скульптури митців, що походять з Донбасу або відображали його в своїй творчості. 

Роботи надали: Національний художній музей України, Київський національний музей російського мистецтва, Національна спілка художників України, Дирекція художніх виставок України, Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Музей українського народного декоративного мистецтва, приватні галереї та збірки – «Дукат», «Я – галерея», Приватна колекція Березницьких інші приватні колекціонери та особисто художники. Фото, аудіо- та відеоекспонати, що використовувалися в експозиції, походили з Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. Пшеничного, а також були надані самими авторами Олександром Курмазом, Віктором Марущенком, Арсеном Савадовим, Олексієм Салмановим та іншими.

Були представлені твори Миколи Касаткіна, Петра Кончаловського, Федора Кричевського, Михайла Ткаченка, Сергія Григор’єва, Анатолія Лимарєва, Сергія Адамовича, Володимира Хоренка, Мойсея Вольштейна, Галини Зорі, Віктора Ігуменцева, Сергія Параджанова, Петра Антипа, В'ячеслава Гутирі, Сергія Баранника, Михайла Гаплевського, Романа Мініна та багатьох інших.

 

Кураторський наратив:

 

Лінія часу в Донбасі – це горизонт, степ

Її минуле – величні й таємничі кургани

 

II половина ХІХ ст.

Початок

Економічні реформи Сергія Юлійовича Вітте, пов'язані з індустріалізацією Російської імперії часів Олександра II, відкрили Новий світ посеред Старого. Багата корисними копалинами земля Донбасу в другій половині ХIX століття привертала іноземний капітал: посеред степу почали з'являтися шахти, потім заводи, багаторазово примножуючи вкладені в них гроші.

Можливість заробити з'явилася у кожного – разом з підприємствами росли сучасні міста з електропостачанням, водопроводом і брукованими дорогами, зі школами, бібліотеками, банками та ресторанами. З 1884 по 1897 рік населення донбаського регіону виросло в 4 рази.

Донбас, як його знаменитий символ Пальма Мерцалова, створений з єдиного масиву матеріалу – шедевр майстра-інженера. Тут завжди робили ставку на виробничі потужності та природні ресурси. Можливо тому, видатні діячі культури тут не затримувалися – Куїнджі, Кончаловський, Колесников. У індустріальної столиці були інші герої.

1920 – 1930

Перезавантаження

Налагоджений механізм промислового виробництва працював і нарощував потенціал, але ХХ століття принесло Першу Світову війну і революцію. Багаті природними ресурсами землі Донбасу зробили цей регіон однією з тих територій, по якій, як катком, пройшлася Історія початку ХХ століття.

Потрібно було все починати заново вже в іншій країні. Нова реальність повинна була принести ще більший підйом. Прагнення будь-що-будь подолати наслідки Першої світової вимагали від населення трудового подвигу і нелюдських темпів виробництва. Ударники Донбасу міцно закріпилися в пантеоні героїв СРСР, вони на багато років вперед стали прикладом безкорисливо самовідданої праці для мільйонів громадян. Ім'я Стаханова стає прозивним, в той час як життя цієї людини, зведеної ідеологією майже до рівня святого, скінчилось трагічно. Але пропаганда мала свої результати: виконати
і перевиконати, і тоді настане довгоочікуваний Золотий Вік, він вже близько. "Симфонія Донбасу" Дзиґи Вертова вже демонструє нове життя на екрані.

У цей час з неймовірними зусиллями будуються заводи-гіганти, оформлюється адміністративна структура, виникають потужні освітні центри – до 1939 року тут вже існує 7 ВНЗ. Півмільйонне населення Донецька навіть отримує свою оперу і філармонію.

1941 – 1945

Відкладена мрія

Велика Вітчизняна Війна принесла новий обрив на лінії життя. В Дикому полі ніде сховатися, можна тільки вистояти. Після Перемоги у війні до стародавніх курганів додалися кургани і новим героям, на цей раз кровним і знайомим. Кожен другий житель Донбасу загинув під час тієї війни.

Промисловості фактично не залишилося, плоди модернізації частково були евакуйовані у віддалені регіони Радянського Союзу, але в більшості – знищені, як і залізничний транспорт, електростанції, сільське господарство. І знову довелося відбудовувати своє життя з нуля, і все це в рамках одного-двох поколінь. Де брати сили? Як повернути віру
в свої можливості? Згадати своїх героїв і, зціпивши зуби, рухатися вперед. Міф про те, що Донбас не можна поставити на коліна – результат пропаганди, яка досягла мети. Вони знову змогли, перемогли, вистояли, відновили і примножили своє багатство.

1950-ті – 1991

Руїну подолано, стабільність досягнуто

Золотий вік Донбасу таки настав у 50-60-х роках і був сприйнятий як справедлива відплата за всі тяжкі випробування, що їх довелось винести. Ландшафт наїжачився плановою забудовою, реальність і мрія нарешті зійшлися в одній точці. Наступні десятиліття проходили в цьому спокої, коли славне минуле і цілком визначене майбутнє репродукували ясну і зрозумілу кожному модель життя. Найбільш озеленене промислове місто світу – столиця Донбасу Донецьк. Життя у повному матеріальному достатку та гармонії. Важка, але поважна праця, виїзди на природу разом з сім’єю,
у вихідні – культурний відпочинок. Ідеологічна пропаганда не скидала обертів:
з середини 60-х у свідомості населення поступово починає вибудовуватись образ інтелігентного шахтаря, що захоплюється читанням, збираючи вдома власну бібліотеку, та любить класичну музику. Випробування і злидні залишилися в минулому, необхідно було тільки підтримувати пам'ять про героїчні подвиги батьків. 

1990-ті

Розгубленість перед невідомим майбутнім

Життя протікало в фарватері цих смислів аж до кінця вісімдесятих, поки знову не вийшло з берегів – на цей раз зникли не власне заводи, а їх сенс. Колективну дрімоту порушила криза 90-х, коли інтереси і поняття дозволеності звузилися до особистих,
а реальність змушувала пробудитися від сну.

Великі, колись державні, підприємства розтягували на шматки нові, вже українські капіталісти. Прості радянські шахтарі все далі віддалялись від свого "золотого віку", замість адаптації прийшла апатія і відчайдушне бажання повернути своє минуле, сумуючи не тільки і навіть не стільки за статками, скільки по затребуваності. Радянська пропаганда вперше обернулася проти них. Міф, що міцно в'ївся в підсвідомість
і транслював, що вони завжди будуть героями свого часу, перестав цьому часу відповідати.

Гідної альтернативи радянському героїчному  міфу тут не знайшлося. Пошуки іншої ідентичності – національної, етнічної – тільки примножували відчуття порожнечі.
З роками населення Донбасу все більше замикалося в собі, не відчуваючи зв'язку
з країною, частиною якої воно виявилося. Зовнішні культурні ін'єкції тільки фіксували ступінь розпаду колишньої картини світу, а нових смислів ніхто запропонувати не міг. Основною стратегією для тих, хто хотів зберегти себе, стала втеча.

Ландшафт

Спочатку був лише хвилястий обрій степу, потім – нерівномірна та нестійка Історія. В степу виростали селянські хутори, згодом почали споруджуватись брили заводів; по ньому крокували козаки та червоноармійці, він був перекопаний шахтами та засипаний териконами, що виростали із землі наче гори. Все ж, всі вони здаються іграшковими на тлі неосяжного горизонту.

Степ був чистою сторінкою, на якій Історія виписувала свої непередбачувані сценарії. Шум часу присвоював йому різні назви: Дике Поле, землі Війська Запорізького, Донбас. Степ спокійно спостерігав, як села на його поверхні перетворювались на міста, як поміж ними виникали мережі залізниць, як з’являлись шахти, що занурювались на сотні метрів у його кам’яновугільні нутрощі. 

Пейзаж здіймався вгору велетенськими трубами заводів та розливався незліченними багатоповерхівками по околицям міст. Один і той самий степ бачив робітничий авангард, що з безмірним ентузіазмом перетворював природу, та робітничий авангард з худим, чорним від сажі обличчям, що стукотів касками під адміністративними будівлями. Степ мовчазно розмірковував про спустошення війни та післявоєнну відбудову. Йому здавалося дивним, що люди руйнують створені ними ж речі лише для того, щоб знову відновити їх. 

Прадавній степ виявився до невпізнанності перебудований поколіннями рук, похований під індустріальною ковдрою. Але він завжди нагадує про свою присутність тим, що саме на нього спадають тіні від сотень будівель, споруд та териконів зміненого людиною  ландшафту.

Шахтарський фольклор

Шахтарів не завжди можна назвати релігійними, але віра їх дуже сильна. Вона сягає корінням міфологічного мислення, яким, у тій чи іншій мірі, наділений кожен з нас. Нехай Донбаська земля і не колосилася прадавніми традиціями протягом століть, але небезпека грубої  і  важкої фізичної праці відкрила в шахтарів архетипне мислення і схильність до містицизму.

У радянській атеїстичній дійсності сам образ відважного трудівника був сакралізований ідеологією, і кожен шахтар потребував внутрішнього підтвердження цієї сакральності. Забобони шахтаря живилися вірою в існування непідвладних людині підземних сил, з якими він стикався щодня, але не міг осягнути.

Кожен відхід у забій сприймався як зіткнення з потойбічними духами, тому ключове місце
в шахтарському фольклорі займає Добрий Шубін – господар підземних надр, гномоподібний стариган, що одночасно карає та заохочує. Світ фольклорних героїв часом казковий: тут Баба Яга – канатна дорога, по якій котиться Карета-вагонетка. А часом ігровий: тут кожен сам собі Спаситель, носій індивідуального генератора кисню, а «Тормозок» - персональна енергія
і денна норма їжі.

Розвитку шахтарського фольклору сприяла ізольованість і цехове, майже середньовічне мислення, основою якому слугувало збереженню професійних секретів. На будь-яку критику цих уявлень з раціоналістичних позицій ще в ХVI столітті, на правах основоположника гірської науки, відповів авансом  Георг Агрікола: «Ваші розважливі доводи не знищують наших гірських духів, яких ми знаємо з досвіду».

 

 

Куратори

  • Дмитро Голець (Київ)

    Дмитро Голець (Київ)

    Історик мистецтва, експерт аукціонного дому «Корнерс». Куратор виставки «Михайло Ткаченко. 150 років від дня народження» та автор-упорядник монографії «Михаил Степанович Ткаченко 1860 – 1916» (Київ, 2010). Співкуратор двох виставок «Російське та українське мистецтво з приватних колекцій» (Київський Національний музей російського мистецтва, 2003, 2004) та виставки «Сергій Шишко» (Музей «Духовні скарби України», 2006).

  • Оксана Баршинова (Київ)

    Оксана Баршинова (Київ)

    Історикиня мистецтва, кураторка, заступниця генеральної директорки з виставково-експозиційної роботи Національного художнього музею України. Займається вивченням і популяризацією українського мистецтва останньої чверті ХХ – початку ХХІ століть. Авторка статей з історії мистецтва ХХ століття та сучасного мистецтва. Співкураторка Українського павільону на Венеційській бієнале (2015). Кураторка та співкураторка численних виставок у НХМУ, щорічних медіа-проєктів українських художників тощо. Співавторка концепції нової експозиції мистецтва ХХ століття в НХМУ. Учасниця робочої групи зі створення Музею сучасного мистецтва при НХМУ.