«Спочатку був лише хвилястий обрій степу, потім – нерівномірна та нестійка Історія. В степу виростали селянські хутори, згодом почали споруджуватись брили заводів; по ньому крокували козаки та червоноармійці, він був перекопаний шахтами та засипаний териконами, що виростали із землі наче гори. Степ був чистою сторінкою, на якій Історія виписувала свої непередбачувані сценарії» — з кураторського наративу до візуальної програми форуму.
«ДонКульт» у Києві в 2014 був першим із нашої серії мультидисциплінарних форумів міжрегіонального знайомства та нашою реакцією на перший рік війни і російську окупацію частини територій Донецької й Луганської областей.
Донеччина і Луганщина — території, про які решта України, насправді, знає досить мало, а те, що знає, досить стереотипізоване. А коли чогось не знаєш — то і боротися за це не дуже хочеш. Тож ми робили «ДонКульт» аби показати Україні інакший Донбас і взагалі, почати знайомити Україну — з Україною.
Архип Куїнджі, Петро Кончаловський, Анатолій Лимарєв, Петро Антип, Мойсей Вольштейн, Арсен Савадов, Віктор Марущенко, Роман Мінін, Алевтина Кахідзе, Марія Куликовська; Сергій Прокофьєв, Іван Карабиць, Анатолій Соловьяненко; Василь Стус, Володимир Сосюра, Іван Світличний, Володимир Рафєєнко, Сергій Жадан, Люба Якимчук, Олексій Чупа… Різноманітні етнічні спільноти — греки, вірмени, німці… Багатюща й іронічно-тривожна шахтарська міфологія. Неймовірна різноманітність пейзажу — степове морське узбережжя, ліси, крейдяні гори, індустріальні ландшафти з териконами й трубами, та низка природних заповідників, багато з яких сильно травмовані війною. Легенди Дикого Поля, пам’ять Війська Козацького, робітничий авангард, що з безмірним ентузіазмом перетворював природу і він же — з чорним від сажі обличчям, що стукотів касками під адміністративними будівлями. А ще — оперні й драматичні театри, дитячі парки і виїзди всім гуртом на море десь в околицях Маріуполя. Ми знаходили й показували різний Донбас.
Від наступних форумів «ДонКульт-2014» відрізняло не тільки те, що програма була зібрана менш ніж за місяць, а й те, що його програми були не стільки кураторським продуктом, як майданчиками, на яких ми давали можливість висловитися: перш за все, людям, які змушені були переїхати з тимчасово окупованих територій — митцям і мисткиням, громадським діячам і діячкам, дослідникам і дослідницям.
А оскільки мова йшла не просто про регіон, а про регіон у стані війни, яка стосується нас усіх, то в програму ввійшло багато мистецьких проєктів, чиї автор(к)и не жили на Донбасі, але створювали власні мистецькі рефлексії на ситуацію війни.
Форум розміщався на кількох поверхах Музею «Духовні скарби України» (зараз — виставковий центр Д12).
Нашою метою було не лише познайомити публіку з мистецькими творами, а й створити комунікаційний майданчик для обговорення питань, пов’язаних з функціонуванням культурної сфери регіону, осмислення гуманітарних причин та наслідків подій, що мають місце на Сході України, а також визначення стратегії та методів протидії їм засобами культури.
Один із прикладів такої роботи — ініційована нами закрита зустріч директорів/ок 11-ти музеїв з Луганської і Донецької областей та тогочасного Міністерства культури — про долю музейних колекцій, які залишилися під окупацією, що, до речі, є питанням національної безпеки.
Не менш важливим був круглий стіл «Які культурні інституції потрібні Донбасу?» за участі різних громадських організацій регіону та представництва Мінкульту.
Серед найважливіших наслідків форуму було, мабуть, те, що багато мистецьких і культурних об’єднань, які опинилися в кризі через початок війни, отримали нове життя, знайшли партнерів у Києві й інших містах, презентували себе новій аудиторії.
А ще — те, що велика частина команди, яка тоді швидко зібралася навколо ідеї, залишилася з нами і в подальших форумах та інших проєктах.
